Славутська друкарня
Ця стаття перебуває в процесі тривалої роботи.
Стаття відкрита для редагування. | ||
| Ця стаття перебуває в процесі тривалої роботи. Стаття відкрита для редагування. | |
Цю статтю необхідно переписати. Можливо, стаття містить помилки, або її формулювання і стиль викладу не підходять.
| ||
| Цю статтю необхідно переписати. Можливо, стаття містить помилки, або її формулювання і стиль викладу не підходять. | |
Славутська друкарня, відома також під назвою друкарня братів Шапіро, — єврейська друкарня в містечку Славута в Російській імперії, а нині містечко в Хмельницькій області на заході України.
Друкарню заснував у 5551 році (1790/1791) рабин містечка рабі Моше Шапіро, син рабі Пінхаса з Корця, і керували нею він і його сини р. Шмуель-Аба р. і Пінхас.
Друкарня призначалася для друкування книг хасидуту, але прославилася особливо розкішними виданнями Вавилонського Талмуду і «Шулхан аруху», надрукованими в ній. Навіть ті, хто не належав до громади хасидів, не уникали користуватися ними, попри хасидський характер друкарні.
У 5583 році (1822/1823) рабі Моше передав друкарню своїм синам рабі Шмуелю-Абі та рабі Пінхасу, і вони продовжили святу працю свого батька.
У друкарні було надруковано безліч святих книг до її закриття російською владою.
Нині книги цієї друкарні вважаються цінними через особливість друкарні, що належала євреям-хасидам-праведникам, і з огляду на ностальгію за друкарнею.
Відкриття друкарні
У книзі «Сіпурім нораїм» рава Яакова Каднера наводиться дивовижна історія, яку він чув з уст хасида рава Шломо з Вільни, що був очевидцем чуда, яке заснувало відому друкарню.
Чудо Алтер Ребе
Коли рабі Моше задумав відкрити друкарню, він поїхав до Алтер Ребе, щоб порадитися з ним і почути його думку. Алтер Ребе підтримав його і благословив благословенням «Іди й досягни успіху».
Рабі Моше виклав перед Алтер Ребе свої побоювання щодо перешкод, які постануть перед ним під час створення друкарні через великі витрати та дозвіл на відкриття друкарні, який треба отримати в державного міністра. Алтер Ребе підбадьорив його, а щодо дозволу порадив йому звернутися до міста «Могильов», де він знайде меламеда для дітей на ім'я «Ісраель», і з ним поїхати разом до міста «Вільна», і там він отримає дозвіл легко і без жодного клопоту.
І хоча слова Алтер Ребе були дуже далекі від людського розуму. Адже місце міністра, що відав дозволами, зовсім не у Вільні. Але через свою сильну віру в слова Алтер Ребе він поїхав до міста Могильова.
Коли він прибув до Могильова. Він виявив, що меламед на ім'я «Ісраель» далекий від мирських справ і навіть не володіє мовою. Однак через велику віру в праведників, яка була вкорінена в жителях міста. Вони вмовили меламеда поїхати разом із р. Моше до Вільни.
Прибувши до Вільни, гості попрямували до дому багатія р. Меїра Рафаельса. Але й він не збагнув задуму Алтер Ребе.
Коли вони прогулювалися однією з вулиць, назустріч їм пройшов великий вельможа, і коли вельможа порівнявся з ними віч-на-віч, вельможа пильно вдивився в обличчя меламеда. Вельможа продовжив свій шлях садом, і обидва вони теж продовжили гуляти ним, і час від часу їхні погляди зустрічалися.
Раптом вельможа звернувся до меламеда: ти знаєш мене? Меламед відповів здивовано: ні. Вельможа відповів йому: чи не з жителів ти «Шклова»? Меламед відповів йому: ні. Місце мого проживання — Могильов. Однак вельможа вперто стояв на своєму, що місцем його проживання є не що інше, як Шклов. Меламед відповів: справді, двадцять років тому я був із жителів Шклова.
Вельможа відповів: уже минуло відтоді двадцять років, однак у глибині моєї пам'яті ти закарбований із доброго боку, і я бажаю зробити тобі великі благодіяння. Напевно ти пам'ятаєш єврея з жителів Шклова, якого звали так-то і так-то, і ім'я його батька, і його прізвище відповів йому меламед: я і є той самий єврей.
Сказав йому вельможа і якщо ти згадав мене, то напевно згадаєш і те велике благодіяння, яке ти зробив мені. І так розповів: я був із жителів вашого міста, і одного разу я спіткнувся в одному переступі, і громада била мене батогами, доки моя кров не пролилася на землю. Потім мене поставили до ганебного стовпа біля великого бейт-мідрашу і замкнули мене на замок, і всі жителі міста, які йшли молитися, плювали мені в обличчя і проклинали мене. Так що від безлічі принижень я був близький до того, щоб померти живцем. А ти у своєму милосерді й доброті серця зламав замок і вивів мене на волю, від смерті до життя.
Від великої ганьби я втік, доки не прийшов до міста Петербурга, і там змінив свою віру. Поступово я ставав дедалі важливішим, доки тепер не став великим вельможею, і я хочу відплатити тобі добром за добро. Тому я дам тобі зараз тисячу червінців на твої особисті потреби. І щороку ти зможеш знову отримувати тисячу червінців.
Спитав його вельможа: яка в тебе тут справа? Ісраель розповів йому, що прибув сюди заради дозволу на друкарню рава зі Славути відповів йому вельможа: та це ж справа мала й нікчемна! І відразу видав для нього дозвіл.
Ця історія була однією з того, що спонукало р. Меїра Рафаельса стати хасидом Алтер Ребе.
Друкування Шасу
Друкування Вавилонського Талмуду було пов'язане з високими витратами, і щоб зробити його можливим, члени родини Шапіро в 5567 році (1806/1807) отримали схвалення видатних рабинів, і на чолі їх його святості Алтер Ребе, що права на його друкування збережуться за ними на 25 років.

Славутський Шас у наші дні — рідкість, оскільки, на відміну від Віленського Шасу, надрукованого в багатьох виданнях, Славутський Шас був надрукований лише в трьох повних виданнях. Дослідник Талмуду р. Рафаель-Натан-Нета Рабінович написав про нього: «...друк приємний, і красі його немає ціни».
Гостра суперечка про четверте видання
Талмуд Славутської друкарні був надрукований у трьох повних виданнях. Під час друкування четвертого видання, у 5594 році (1833/1834), люди друкарні Ромм у Вільні почали друкувати конкурентне видання, що спричинило спалах запеклої суперечки, оскільки хоча й минуло 27 років з отримання схвалення рабинів, але лише 21 рік минув від виходу третього видання. Суперечка перетворилася на суперечку між хасидами і міснагдім.
На боці славутського друкаря стояли рабини хасидів, рабини Галичини (і серед них Яаков Орнштейн, голова рабинського суду громади Львова) і більшість рабинів Польщі. На боці віленського друкаря стояли рабини Литви, і серед них Ар'є-Лейб Каценеленбоген, голова рабинського суду Бриська, Яаков Карлінер, голова рабинського суду Карліна, багато з рабинів Жмуді (Нижньої Литви) і рабі Аківа Егер, його син рабі Шломо Егер, його зять рабі Моше Софер, автор «Хатам софер», і рав Олександр-Сендер Каплан, автор «Шалмей недарім».
Славутські друкарі висунули твердження, ніби думку рабі Аківи Егера схилив його син рабі Шломо Егер, і прозвали його «Бен-Козива»[1]. Рабі Аківа Егер, який був відомий у своєму поколінні як великий скромник, вийшов із себе і у відповідь написав різкого листа проти цього твердження:
«Дуже стогне моє серце від зухвалості й нахабства славутських друкарів, і їхні слова — слова наруги, не тільки про мого сина-гаона, хай світить його свіча, що він схилив моє серце, а й про мене, що мене можна вмовити винести рішення не за законом..... Я зовсім не прощаю їх, бо за наругу над Торою неможливо простити».
Після суду Тори, що відбувся в рабинському суді в Гродно, і після того як відбувся арбітраж «зе борер ло ехад», справу було вирішено на користь віленських друкарів, за умови що вони куплять усі примірники, які залишилися в славутських друкарів.
Думка наших Ребе
Хоча ми не знайшли ясної думки Адморів Хабаду щодо згаданого питання (хоча, вочевидь, заборона на друкування походила від Алтер Ребе).
Ось у книзі «Шеєріт Єгуда» Магаріла з Яновичів, брата Алтер Ребе. У схваленні до «Законів» Ріфа – Копись 5578[2]. І його зміст:
Друкування книг заборонене не через посягання на чужі межі і не з причини загальної постанови, а тільки з причини постанови авторів схвалення, яка діє лише в їхній країні, а не в іншій країні – навіть у тому самому царстві. І особливо якщо перший друкар вчинив не як належить.
І також є довгий респонс у респонсах «Цемах Цедек», «Йоре деа», розділ 195, з цього питання, який, вочевидь, був написаний у той самий період.
У 5740-ві роки рав Натан Гурарі хотів надрукувати його знову, але Ребе стримав його і звелів йому друкувати Віленський Шас.

Наклеп і арешт
Наклеп щодо постанови «Шулхан аруху»
У місті Заслав, сусідньому зі Славутою, жив священник міста Заслав Михайло Бендровський, який був відомий як злобна людина, ненависник Ізраїлю і отруйний антисеміт. Цей священник спробував свої сили у двох підлих кривавих наклепах проти євреїв, і в обох було доведено, що він брехун, і він вийшов із них осоромленим. У 5593 році (1832/1833) він обмовив євреїв у тому, що вони відрізали язика селянинові-християнину і вкрали його гроші. У 5594 році (1833/1834) звинуватив їх у спробі обрізати неєврейського юнака і випустити його кров, щоб приготувати мацу. Раз у раз розслідування, навіть з боку російської влади, визнавали євреїв невинними. Для повторного розслідування в цей район був направлений російський офіцер на ім'я Олександр Висилієв. Він зблизився з Бендровським, але і йому не вдалося переконати владу царя в тому, що євреї винні.
Кілька разів він будував підступи і проти друкарні в Славуті, у 5593 році (1832/1833) подав донос на друкарню і доклав до нього два аркуші з «Йоре деа», у якому постановлено закон про донощиків і наклепників, яким судилося смажитися в Геїномі до кінця всіх поколінь, але влада в той час не звернула уваги на його доноси.
Докази...
До рук священника потрапили аркуші «Шулхан аруху» («Йоре деа», розділ 158) славутського друку. Текст, щоправда, стосується дозволу не рятувати неєвреїв під час небезпеки. Цей уривок був раніше викреслений, як вимагалося, цензором, але в новому славутському виданні ці слова з'явилися знову – хоча й натяком. Сам текст був підданий цензурі, але коментар Таза, вміщений на сторінці, що цитує вихідний текст, цензурі не піддався.
Аркуші та пояснення священник отримав від місцевого єврейського лікаря в Заславі на ім'я доктор Грінберг, який через рік чи два навіть перейшов у християнство. Ці сенсаційні відомості Бендровський передав своєму другові Висилієву наприкінці в 5595 році (1834/1835) (за багато місяців до події виявлення тіла Протагіна, про яку нижче).
Наклеп про вбивство
Першого святкового дня свята Шавуот, 6 сівана 5595 (3 червня 1835)[3], шамаш синагоги «Кравців» у Славуті відчинив синагогу для молитви Мінха і, увійшовши до синагоги, побачив Еліезера (Лейзера) Протагіна, який працював у друкарні братів Шапіро палітурником книг, що висів на стельовій балці.
Шамаш вийшов надвір і зчинив крик, місцева поліція прибула і встановила, що тут був випадок самогубства і що на тілі не було знайдено доказів насильства, його дружина і знайомі підтвердили, що Лейзер іноді бував занурений у меланхолію. І можливо, що в такому стані він перебував, коли вирішив накласти на себе руки.
Справу було б закрито, і поліція перейшла б до порядку денного, якби не підняли голову ненависники Ізраїлю і священник Бендровський на чолі їх вони висунули наклеп, ніби цю справу вчинили брати Шапіро, оскільки, згідно з їхнім наклепом, брати Шапіро розгнівалися на те, що Лейзер нібито передав поліції аркуш із «Йоре деа» славутського друку, у якому нібито засуджуються всі, хто не є євреєм, і єврееві дозволено чинити з ними як йому заманеться, і оскільки внаслідок цього «витоку» російська влада боролася проти Славутської друкарні, то, за їхнім твердженням, лиходії брати Шапіро вирішили помститися Лейзеру і вбили його.
Бендровський змінив свою версію, проігнорував існування доктора Грінберга і стверджував, що це Протагін передав йому аркуші «Шулхан аруху». Протагін був палітурником у друкарні і дуже легко міг дістати ці аркуші. Висилієв проігнорував зміни версій священника і невдовзі повідомив своєму начальникові графові Бенкендорфу, що євреї підозрюються у вбивстві.
Священник знайшов допомогу у двох євреях-вихрестах Грінбергові й Лапіському, які теж трималися цього наклепу; вони стверджували, що друкарі друкували свої книги без дозволу цензора, і оскільки Лейзер хотів донести на них владі, вони поспішили усунути його.
Зі згаданими відомостями слідчий офіцер відкрив нове розслідування в цій справі, конфіскував 12 книг із друкарні та передав відомості до Петербурга. Цього разу влада царя була сповнена рішучості звинуватити євреїв, чи вчинили вони вбивство, чи ні. Цар виявив великий інтерес до цієї історії і призначив графа Іларіона Васильчикова продовжити розслідування глибоко й ґрунтовно.
Цей безпідставний наклеп було спростовано під час слідства було доведено, що Лейзер не мав жодного стосунку до цього аркуша, і самі наклепники зізналися, що не отримували аркуша від Лейзера.
Їхні листи було подано в 5595 році (1834/1835) графові Бенкендорфу, граф був вражений обвинувальним актом і вирішив передати справи на розгляд цареві Миколі I. Який особисто вже довгий час з особливою увагою стежив за доносами з боку маскілім проти єврейських друкарень і особливо проти великої друкарні в Славуті.
Тепер цар вирішив закрити всі єврейські друкарні на Волині та в Литві і наказав ув'язнити братів із дому Шапіро у в'язниці Києва до з'ясування їхньої справи[4].
Унаслідок мерзенного наклепу було заарештовано братів Шапіро і з ними ще дванадцятьох євреїв зі Славути, які, на думку влади, були пов'язані з цією справою; поводження з ними від самого початку було жорстоким, потім їх перевели до Києва і кинули в страшне ув'язнення в'язнів тримали в повній ізоляції, без можливості контактувати навіть із солдатами охорони, що стерегли їх, кожен із в'язнів сидів в окремій камері протягом трьох років і більше, доки не закінчилося слідство.
Лише їхня глибока віра у Творця світу, Праведного Суддю, з Яким вони були пов'язані без роз'єднувальних перегородок між ними та їхнім Творцем, підтримувала їх у нелюдських умовах.
Слідство і приголомшливий вирок
4 нісана 5598 (30 березня 1838) особлива слідча комісія винесла свій вирок, за яким братів Шапіро було засуджено до «політичної смерті», що означає: позбавлення всіх громадянських прав і заслання до Сибіру, а насправді: певну смерть.
Протягом місяця нісана 5598 (березень–квітень 1838) звіт слідчої комісії було подано на висновок головного губернатора краю в Києві, неєврея-юдофоба, подібних до якого мало, на прізвище Бібіков. Цей мерзенний неєврей знайшов, що покарання, накладене на братів Шапіро, надто легке і його слід посилити й покарати їх покаранням, яке «послужить прикладом для всіх євреїв». І також запропонував додати до покарання ще й «шпіцрутени». Коли звіт разом із його висновком було подано на затвердження Верховного суду в Петербурзі, суд постановив: «Шмуель-Аба і Пінхас Шапіро: щодо вбивства Лейзера Протагіна, оскільки немає законних доказів, залишаються під сильною підозрою. Але за те, що друкували в друкарні книги, які містять протизаконні вказівки, спрямовані на збільшення впливу шкідливої секти хасидів, і за наклеп на князя Васильчикова, ніби він провів слідство незаконно тощо, — слід покарати кожного з них батогами, тисячею п'ятьмастами «шпіцрутенами» позбавити їх усіх прав і заслати до Сибіру».
3 тамуза 5599 (15 червня 1839) тиран-імператор Микола I підписав вирок, додавши слова: «Бути по сьому!».
17 (або 10) ава 5599 (липень–серпень 1839) зібрали всіх засуджених і зачитали їм їхній вирок, потім брати Шапіро вийшли на площу у дворі фортеці в Києві.
Перед ними було вишикувано п'ятсот солдатів у два ряди, як алею. Кожен солдат тримав у руці шпіцрутен: довгу гнучку палицю, діаметр (товщина) якої був близько двох з половиною сантиметрів. З покараного знімали одяг до пояса, прив'язували до його правого й лівого боку по рушниці з кожного боку, і двоє унтер-офіцерів тримали рушниці й вели його крок за кроком через «живу алею».
Покарання шпіцрутенами і самопожертва
Обидва брати почали проходити між рядами, і, будучи засудженими до «тисячі п'ятисот шпіцрутенів», пройшли тричі між рядами солдатів. Посеред «ходи» впала кіпа рабі Шмуеля-Аби. Він не зрушив з місця і продовжував приймати удари, доки хтось не підняв йому кіпу, і тоді він продовжив свою ходу.. Диво, як два брати, які були вже літніми, мужньо витримали. Братів перевели до лікарні, і коли вони трохи оговталися від ран, їх заслали до Сибіру.
За одним із переказів, тієї години брати Шапіро співали Нігун зі Славути, що виражає піднесення душі, міць «гордості Яакова» і впевненість у Всевишнього.
Цей нігун — нігун 41 у «Сефер га-нігуним».
Основна стаття – Нігун зі Славути
Арешт у Москві та звільнення
Дорогою до Сибіру брати прибули до Москви, і завдяки клопотанням, що коштували великих грошей, їм тимчасово дозволили залишитися там. Жорстокосердя правителів Москви розтануло при погляді на особистість братів Шапіро. Вони старалися полегшити їхні страждання і надали їм усі необхідні на місці послаблення. Однак зусилля з повернення братів Шапіро додому наштовхнулися на глухе й жорстоке вухо тирана Росії царя Миколи.
Лише коли на імператорський престол зійшов Олександр II і в Росії почали дути нові вітри, він звелів звільнити їх з ув'язнення, і 27 іяра 5616 (1 червня 1856) Олександр II підписав указ про звільнення.
Друкування «Ор га-хаїм»
Як наводиться у святих книгах, святий рав рабі Пінхас з Корця одного разу висловився і сказав, що вивчення книги «Ор га-хаїм» корисне для душі, як вивчення святого Зогару, бо Рашбі був душею Мошіаха у своєму поколінні, і так само «Ор га-хаїм» був душею Мошіаха у своєму поколінні тому святий рав рабі Пінхас повелів своїм синам, щоб вони щороку друкували святу книгу «Ор га-хаїм», і тоді вони врятуються від усякої біди і справді вони виконали його повеління але після того як книг «Ор га-хаїм» стало так багато, що для них не знаходилося покупців, його сини перестали їх друкувати, і того самого року, коли перестали друкувати книги «Ор га-хаїм», на них звели наклеп, і їх було взято під варту[5].
І справді, нині відомо багато видань Хумаша з «Ор га-хаїм» Славутської друкарні перше було надруковане в 5551 році (1790/1791), який є роком заснування друкарні в Славуті припускають, що це перша книга, яку надрукували в Славуті.
Особливий сувій Тори
Основна стаття – Сувій Тори Ребе
Коли брати Шапіро були ув'язнені у в'язниці в Москві, вони, як уже сказано, здобули прихильність і милість місцевої влади, яка старалася полегшити міру їхніх страждань і мук. Особливе ставлення до них виявив князь Щербатов, який дозволив хасидам приносити державним в'язням келих для кідушу і авдали, а також сувої Тори.
Оскільки тюремна камера була брудною і тримати її в чистоті було важко, брати, попри своє прагнення вивчати сувій Тори, не наважувалися вносити його до своєї камери. Вони знайшли вихід і вносили до камери лише аркуші пергаменту сувою, щоб сувій не був цілим і не називався: «сувій Тори». Цей сувій Тори був досконалий красою і весь був майстерним витвором святого й відстороненого сойфера стам, який поринув у цю роботу і віддавав їй свої дні й ночі чорнило, що виблискувало особливим блиском, надіслали сини праведника рабі Шмуеля з Нікольсбурга.
Лише коли брати вийшли з ув'язнення, вони взяли з собою аркуші, з'єднали їх в єдине ціле і зробили з них сувій Тори.

Держаки «ацей хаїм»
У сувою Тори не було держаків «ацей хаїм», і ось Провидіння послало «ацей хаїм» з особливим родоводом: коли праведник рабі Міхл із Золочева збирався написати сувій Тори, Магід із Козениць надіслав йому «ацей хаїм», майстерно виточені з дерева. Однак поки «ацей хаїм» дійшли до місця призначення, про це дізналися хасиди і купили «ацей хаїм», зроблені зі срібла.
Рав Міхл скористався срібними заради «Це Б-г мій, і я прославлю Його», але пообіцяв, що прийде день, і дерев'яні «ацей хаїм» потраплять до рук великих праведників. І ось настав цей день, і на ці «ацей хаїм» були намотані аркуші особливого сувою Тори.
Сувій у полоні в комуністів
Цей сувій Тори переходив у спадок від сина до сина старший син у родині Шапіро отримував сувій Тори на зберігання.
Коли прийшла до влади комуністична влада, сувій Тори перебував у синагозі єврейського багатія Бродського в Києві. Комуністична влада конфіскувала сувій Тори в межах своїх дій з утвердження комунізму в Радянському Союзі.
Унаслідок взаємної угоди, підписаної між Росією і Польщею про повернення старожитностей, що мають особливе значення для обох країн, р. Шмуель-Аба Шапіро[6] попросив князя Радзивілла, з яким був пов'язаний торговельними справами, зробити йому послугу і зажадати сувій Тори, який був такий дорогий і важливий для його родини. А коли його батько втік від комуністичної влади, він залишив своє майно і взяв із собою тільки сувій.
Князь Радзивілл виконав його прохання, і так сувій Тори потрапив до р. Шмуеля-Аби Шапіро, який передав його його святості Адмору шліта[7].
Друкарня переходить до Житомира

Основна стаття – Житомирська друкарня
Члени родини Шапіро рав Хананья-Ліпа і рав Єгошуа-Гешл Шапіро перенесли свою друкарню до губернського міста Житомира, і відтепер в очах хасидів важливості набули і житомирські видання, завдяки їхньому походженню як нащадків родини Шапіро, славутських друкарів, і хасиди купували їхні книги навіть за дуже великі гроші. Ба більше: у ті дні відчувалися переслідування з боку міснагдім, і тому переслідувані хасиди підтримували одне одного і трималися одне за одного.
Житомирська друкарня постраждала і від руйнівників та нищителів, а саме від двох письменників-маскілім, які написали на них наклеп чиновникам цензурного відомства в Петербурзі, що вони: «ті, що сидять у темряві, і затемнюють смугу осілості синів Ізраїлю хасидськими книгами, які поширюють серед них, щоб захиститися від світла, яке пошириться в Ізраїлі, примножують марноту в народі і не дають жодному променю світла пробитися в його вікна».
Маскілім мали великий вплив у колах влади, і після їхнього доносу міністр освіти послав своїх поліцейських закрити друкарню. Поліцейські накинулися на друкарню, вигнали працівників і опечатали її двері урядовими печатками, з додаванням заборони її власникам будь-коли займатися друкуванням у Росії.
Відомі книги, надруковані в ній
- Хумаш з коментарем «Ор га-хаїм»
- Славутський Шас
- «Танія»
- Сідур Алтер Ребе, перше видання
- «Тікуней Зогар»
Див. також
Додаткова література
- Славутський наклеп — опубліковано в газеті «Га-Цофе» опубліковано частинами і докладно переклад із записів Шауля Гінзбурга з архіву уряду Росії.
- Брати зі Славути, англійською, рава Шалома-Дов-Бера Авцона
Зовнішні посилання
- Спадковий сувій Тори, історична повість про особливий сувій Тори, у книзі «Єхідей сгула», Іссер Френкель
- Виявлено славутський сідур 5596
- Р. Мендл Дейч, хай помститься Всевишній за його кров, навчає нігуну братів зі Славути

- Тора зі Славути, історія друкарні, її переваги й особливі властивості, у «Га-Мевасер торані», тижнева глава «Балак» 5782, сторінка 6
Примітки
- ^ Подібно до того як рабі Аківа вірив у Бен-Козиву, вони сказали, що Бен-Козива (=син-обманщик, р. Шломо Егер) схилив думку рабі Аківи (Егера, його батька).
- ^ І наводиться в респонсах «Цемах Цедек», частина «Йоре деа», розділ 195 (15, кінець сторони в). «Шеєріт Єгуда», респонси, «Йоре деа», розділ 39
- ^ Історія поневірянь сувою Тори до його прибуття до Ребе з книги «Єхідей сгула», стаття «Спадковий сувій Тори», написано равом Шмуелем-Абою Шапіро, який передав сувій Тори Ребе.
- ^ «Лікутей імрей Пінхас»
- ^ «Мігдаль оз», с. 268.
- ^ Був одружений з пані Мусею, уродженою Доліцькою, онукою адмора рабі Йосефа-Іцхака Шнеєрсона з Овруча і двоюрідною сестрою Ребе Раяца (її мати, пані Шейна-Браха, була сестрою матері Ребе Раяца, ребецн Стерни-Сари Шнеєрсон.
- ^ Див. розвиток подій у статті Сувій Тори Ребе.