Мордехай Беркович
| Мордехай Беркович | |
|---|---|
Хасид Хабаду, шойхет-бодек | |
| Основна інформація | |
| Відомий як | Мотл |
| Дата народження | 5701 (1940/1941) |
Рав Мордехай-Цві (Мотл) Беркович (Беркович; народився в 5701 році (1940/1941)) — хасид Хабаду, шойхет-бодек. І кантор у міньяні Ребе в «Бейт хаєйну» 770, головним чином у Грізні дні, починаючи з 5745 року (1984/1985).
Випробування Голокосту
Рав Мордехай-Цві Беркович народився в 5701 році (1940/1941), у розпал Другої світової війни, в Угорщині, де євреї не так відчували жахи Голокосту до середини 5703 року (1942/1943). Тоді німці, хай зітреться ім'я їхнє, зігнали євреїв у гетто і почали відправляти їх до таборів знищення.
Його батька, р. Моше-Яакова, взяли в полон німці, які у своїй злобі використовували єврейських солдатів для прокладання доріг на мінних полях або для інших небезпечних завдань на фронті. В одному з боїв із росіянами його батько потрапив у полон до росіян, які відправили його працювати на вугільні шахти. Умови в полоні були, щоправда, важкими, але насправді саме полон урятував йому життя від рук німців[1].
Поки батько перебував у російському полоні, юного Мордехая з молодшим братом і матір'ю, пані Ханою, забрали до концентраційного табору Берген-Бельзен. Табір Берген-Бельзен було створено як пересильний табір, призначений головним чином для утримання євреїв для «програми обміну», у межах якої німецьких полонених мали обмінювати на євреїв — підданих союзних держав. Доля родини Беркович склалася сприятливо, і їх обрали для відправлення до цього табору, який був відносно менш жахливим, ніж інші табори знищення. Попри це, голод і хвороби були постійними гостями в таборі, і його молодший брат помер під час їхнього перебування в таборі.
Ближче до кінця війни, коли коменданти табору зрозуміли, що сили американської армії швидко наближаються і їхній кінець близький, — вони посадили тисячі в'язнів у товарні потяги, жорстоко набиваючи ними вагони, і рушили в напрямку Німеччини, щоб здійснити там свій задум і вбити євреїв.
- «Хоча я був маленькою дитиною, всього чотирьох років, тієї ночі я не зможу забути. Потяг їхав усю ніч, і впродовж усього шляху ми чули черги пострілів по потягу і з нього у відповідь. Ми зрозуміли, що американська армія зовсім близько.
- «З першими променями ранку потяг раптом зупинився, і в усій окрузі запанувала мертва тиша. У перші миті ніхто не розумів, що відбувається. І тут раптом відчинилися двері, і перед нашими очима постали американські парашутисти. З'ясувалося, що німці, які вели потяг, побачивши американців, злякалися за свою шкуру і просто зупинили потяг і втекли.
- «Ми вийшли з потяга, і вся місцевість була повна сил американської армії. Ми вийшли з потяга, мій дід, який був дуже слабкий, сів на землю, а я блукав довкола. Раптом я побачив цікавий круглий предмет, на кінці якого було щось на зразок щипців. Мені це здалося цікавою іграшкою, я взяв це в руку і грався щипцями. Коли я показав свою „іграшку“ дідові, він прийшов у жах, побачивши в мене в руці ручну гранату з висмикнутою чекою... Він вихопив гранату з моїх рук і щосили жбурнув її далеко. Тієї ж миті граната вибухнула, і так я врятувався явним чудом».
Родинні зустрічі завдяки особливому провидінню
Чудесами Вищого провидіння. Його родині вдалося возз'єднатися. Його батько був одним із небагатьох, хто потрапив у російський полон і дожив до кінця війни, і навіть зумів повернутися до Угорщини.
Коли вони перебували в таборі для біженців у Німеччині, одного дня дід повів його до перукарні, і поки вони сиділи й чекали в черзі, туди увійшов брат його матері, про долю якого до тієї хвилини нічого не знали.
Дядько поїхав до Угорщини і відвідав сестру батька р. Мордехая-Цві. Завдяки особливому провидінню саме в той самий час батько р. Мордехая-Цві перебував у домі своєї сестри і так почув, що його дружина й син пережили це пекло. Коли члени родини дізналися з телеграми, що батько перебуває в Будапешті, вони поспішили туди, і родина возз'єдналася.
Переїзд до США
Зрозумівши, що в євреїв в Угорщині немає майбутнього, вирішили спробувати емігрувати до США. У його дядька Моше-Лейба були зв'язки з організацією «Бриха», яка допомагала євреям тікати з комуністичних країн, і так їм вдалося перейти кордон до Західної Німеччини. Дорогою вони провели одну ніч у таборі Пьокінг, де вперше зустріли хасидів Хабаду, але не залишилися там і перебралися до інших таборів.
Улітку 5709 року (1948/1949) отримали в'їзні візи до США, і ми поїхали до німецького портового міста Бремен, звідки кораблі відпливали до США. Коли ми туди прибули, з'ясувалося, що найближчий корабель відходить у Шабат. Батько р. Мордехая-Цві попросив відповідальних дозволити їм зайняти місце на кораблі ще до Шабату, але ті відмовилися й повідомили йому, що якщо вони не піднімуться на корабель у Шабат — утратять своє місце і змушені будуть чекати наступного корабля, який вийде, можливо, за місяць. Після того як батько однозначно заявив, що вони не піднімуться на корабель у Шабат, відповідальний чиновник був вражений стійкістю батька у своїх принципах і сказав, що постарається влаштувати для них місце на кораблі, який відходить уже в понеділок...
З роками стало зрозумілим особливе провидіння: перший корабель вирушив до порту Бостона, а другий корабель, яким пливла родина, причалив біля берегів Нью-Йорка, і так було прокладено шлях до зустрічі з хасидами Хабаду.
Шлях до Любавича
Коли вони прибули до Нью-Йорка, співробітники «Джойнту» поселили їх у тимчасовому готелі з квартирами на Мангеттені. Разом із ними було ще кілька родин гаредім із маленькими дітьми, і ми всі пішли до Адмора з Клаузенбурга, відомого своїм особливим ставленням до біженців. Побачивши їх, він вирішив на місці відкрити невелику єшиву для дітей біженців, і так вони навчалися там кілька місяців.
Узимку 5710 року (1949/1950) батько р. Мордехая-Цві знайшов квартиру в районі між Вільямсбургом і Краун-Гайтсом. Кілька років р. Мордехай-Цві навчався в єшиві «Аругот га-босем», але до цієї єшиви треба було їхати міським автобусом, а потім іти пішки ще кілька хвилин. У засніжені зимові дні це було нелегко, і тому, коли він почув від сусідського хлопчика, що той навчається в єшиві «Томхей Тмімім Любавич» на розі вулиць Бедфорд і Дін і що єшивний автобус забирає його з дому, — попросив батька перейти до хабадської єшиви. Так фактично він прийшов до Любавича в 5713 році (1952/1953).
Коли перейшов навчатися до «Томхей Тмімім», він був уже у віці бар-міцви, і в Шабат мевархім ходив пішки до 770, щоб брати участь у фарбрейнгені Ребе.
Багато разів брав із собою молодших братів, і так вони наблизилися до Любавича, аж поки, досягнувши єшивного віку, не наполягли на тому, щоб їх записали до «Томхей Тмімім». Одного разу Ребе сказав його батькові на єхідуті: він (Мордехай-Цві) почав (навчатися в Любавичі), а брати прийшли за ним.
Хабадський нусах молитви
У ті роки вперше почув хабадський нусах молитов Грізних днів. Особливо перейнявся мелодіями рава Шмуеля Залманова, редактора «Сефер га-нігуним», а також рава Йосефа Вайнберга.
Р. Мотл розповідає: «Оскільки в ті роки не були поширені записи баалей тфіла, коли мені треба було стояти перед амудом у Грізні дні, я співав напам'ять. Тому мої мелодії ґрунтуються на мелодіях згаданих баалей тфіла, але з невеликими змінами».
Шліхут у Піттсбурзі та вказівка стати шойхетом
У 5714 році (1953/1954) до Нью-Йорка приїхав рав Шалом Пойзнер, шаліах Ребе в Піттсбурзі, і попросив узяти кількох учнів, щоб відкрити єшиву у своєму місті. Р. Мордехай, який любив навчатися в тихому місці, ухопився за цю можливість, і так провчився п'ять років у Піттсбурзі. Головою єшиви був рав Залман-Шимон Дворкін, а машпіа — р. Моше Левертов.
У 5718 році (1957/1958) повернувся до Нью-Йорка і, провчившись цілий рік у «Бейт хаєйну», попросив знову поїхати до тихішої єшиви й перейшов до єшиви в Монреалі.
Розповідає р. Мотл: «У ті роки я увійшов на єхідут із батьком, який запитав Ребе, чи можу я виходити працювати частину дня. Ребе відповів: „Заль ер блайбн нох драй йор, ун нохдем лернен шхіте“ [= хай залишиться ще три роки в єшиві, а потім вивчить шхіту]. У світлі слів Ребе я ясно знав, що моя праця в житті буде в галузі шхіти. І справді, перебуваючи в Монреалі, я вивчав шхіту великої худоби в р. Залмана Морозова».
Розповідає р. Мотл: «У багатьох справах шхіти я бачив, як Святий, благословенний Він, веде мене, у дивовижних історіях особливого провидіння.
Одного разу я пішов разом з іншими товаришами різати худобу на одну бійню, і коли ми туди прийшли, побачили, що там не дотримуються низки основних речей. Ми не знали, що робити, і я написав Ребе, що рабини дають дозвіл мимоволі, бо якщо не дозволять — приведуть інших рабинів... але ми дуже розгублені («цетрейселт») і не знаємо, що робити. Найпростіше, звісно, було піти, але в той час було дуже важко знайти роботу шойхета, а іншого заробітку в нас не було. Було нелегко. За короткий час я отримав відповідь Ребе. Щодо того, що я написав, що в рабинів немає вибору, Ребе написав: але у вас є вибір... Щодо того, що я написав, що ми розгублені, Ребе написав, що немає місця розгубленості, і завершив тим, що заслуга їхньої стійкості у випробуванні — допомагає. Дякувати Б-гу, ми витримали випробування й залишили те місце. У наступні роки я бачив, як Святий, благословенний Він, віддячує мені багаторазово».
Перший «Коль нідрей»
До Йом Кіпуру 5745 року (1984/1985) р. Мотла попросили замінити постійного кантора р. Мордехая Телішевського, який погано почувався.
Хоча р. Мордехай служив баалем тфіла в Грізні дні в різних синагогах уже двадцять років, він не вважав себе гідним стояти перед ковчегом у міньяні Ребе.
Увечері святого дня р. Мордехай став біля амуду кантора, вбраний у білий кітл.
Ребе стояв праворуч від нього, а поруч стояв р. Хаїм-Шмар'ягу Гурарі, який мав багаторічну «хазаку» виносити сувої Тори з ковчега і подавати Ребе перший сувій Тори. З великим хвилюванням він чекав сповненої трепету церемонії винесення трьох сувоїв Тори, що знаменує початок «Коль нідрей».
Раптом з усіх боків пролунали крики «Гацала!». Р. Шмар'ягу Гурарі, який мав хазаку виносити сувій Тори на Коль нідрей, переніс серцевий напад і впав перед ковчегом. 45 хвилин співробітники «Гацали» намагалися провести йому реанімацію, і весь цей час Ребе стояв на бімі й стежив святими очима за тим, що відбувалося.
Лише після того як співробітники «Гацали» винесли його до сусідньої будівлі й констатували смерть, Ребе зійшов із біми до ковчега, взяв у руку маленький сувій Тори і тим самим дав знак до початку «Коль нідрей».
Продовжує шліхут
Переступивши сімдесятирічний рубіж, р. Мордехай думав піти на спочинок, але коли ця думка спадає йому на думку, він одразу згадує ніч свого порятунку з табору знищення Берген-Бельзен: «У мене немає сумніву, що кожен урятований має особливе призначення. Коли я думаю про те, чому Святий, благословенний Він, вирішив урятувати мене, я відчуваю, що Святий, благословенний Він, призначив мені цю відповідальну роль — стояти перед ковчегом у міньяні Ребе».
Додаткова література
- Аврагам Райніц, «З таборів знищення до амуду молитви в 770», тижневик «Бейт Мошіах», випуск № 989, сторінка 52 і далі.
Родина
- Його син, р. Йосеф-Іцхак Беркович
- Його зять, р. Зеев-Вольф (Велвл) Фаркаш, Краун-Гайтс
- Його син, р. Хаїм-Еліягу Беркович
- Його син, р. Нафталі Беркович
- Його зять, р. Мендл Сирота
- Його зять, р. Яаков (Янкл) Крайман
Зовнішні посилання
- Нусах молитви Рош га-Шана у виконанні кантора в «Бейт хаєйну»

- Від «Коль нідрей» до «Неїли»: нусах молитви у виконанні кантора в «Бейт хаєйну»

- Обкладинка статті про рава Берковича в тижневику «Бейт Мошіах»

- Його нігуни і канторські твори
Примітки
- ^ Згодом розповідав синові, як разом з іншими євреями викопав глибоку яму на схилі гори, щоб напередодні Йом Кіпуру можна було зануритися в «мікву».