Пігуль
Пігуль — це жертва, принесена з порочним наміром з боку когена, що її приносить: коген мав намір з'їсти або воскурити частину жертви після дозволеного для цього часу, що робить жертву непридатною і тягне за собою суворе покарання.
Що таке пігуль
Пігуль — це жертва, під час принесення якої коген мав порочний намір під час заклання або принесення. Порочність наміру виражається в таких випадках, як коли коген погодився в думках залишити частину жертви для з'їдання після часу, дозволеного для з'їдання, або воскурити частину жертви після часу, дозволеного для воскуріння. Усякий такий намір, що виник під час принесення жертви, робить її пігулем і призводить до того, що її не можна їсти.
Причина, з якої такий намір вважається порочним, у тому, що він змінює мету жертви, яка має бути принесена повністю і заради святого служіння. Усякий намір, що відхилився від цієї мети, призводить до того, що жертва вважається непридатною, і кожен, хто з'їсть від неї, понесе покарання карет, як сказано в Писанні[1]: «А якщо буде з'їдено... то душа, яка їсть від нього, понесе свій гріх».
Той, хто їсть пігуль, порушує сувору заборону, як сказано[2]: «Не буде їстися, бо святе воно», і в цьому міститься заборона їсти все, що стало пігулем, як нотар (залишки жертви, не принесені у свій час) і пігуль. Цей закон міститься також у забороні «Не їж ніякої мерзоти»[3], тобто все, святість чого порушена, заборонене в їжу. Той, хто з'їв пігуль, підлягає покаранню карет.
Із законів заповіді
У пігулі саме порочний намір робить жертву непридатною. Усякий намір змінити ім'я, час або місце — усе це може зробити її непридатною. Також намір зміни в служінні жертви — чи то під час заклання, приймання крові, окроплення або перенесення — є порочним.
Заборона їсти пігуль діє під час існування Храму і поширюється на чоловіків і жінок, включно з ісраелями і когенами. Якщо людина порушила заборону і з'їла пігуль умисно, вона підлягає карету. Якщо ж вона зробила це помилково, вона має принести постійну жертву за гріх.
Пігуль буває також у хлібних приношеннях та в інших жертвах, але не всі частини жертви стають непридатними. Те, що не підлягає обов'язковому з'їданню або воскурінню, не вважається пігулем. Так, наприклад, кров і жменя борошна в хлібному приношенні не можуть стати пігулем[4].
Суворість порочного наміру, що робить жертву пігулем
Різниця між пігулем і нотаром у тому, що за пігуля один лише намір робить непридатною всю жертву, тоді як порочна дія за «нотару» не робить непридатною всю жертву, а лише ту частину, у якій виникла вада.
Причина цього стане зрозумілою, якщо передувати поясненням різниці між наміром і дією щодо жертв. Намір стосується не лише однієї частини жертви, а її загалом. Це означає, що порочний намір не лише шкодить певній частині жертви, а змінює всю її суть. Коли намір спотворюється (наприклад, коли коген думає про з'їдання жертви після дозволеного часу), уся жертва стає непридатною, бо намір — найпринциповіше в служінні жертви. Це служіння призначене для того, щоб виправити думки людини і зробити їх правильними, і тому всякий намір, що відхилився від початкової мети, робить непридатною всю жертву.
Навпаки, за дії «нотар», тобто коли після часу з'їдання людина залишила і не з'їла частину того, що мала з'їсти або спалити, непридатною стає лише та частина, у якій виникла вада, — нотар, але жертва загалом не стає непридатною, і жертва спокутувала того, хто її приніс, і була приємна Всевишньому.
Глибоке пояснення цієї різниці стосується природи наміру і дії. Намір стосується сукупності діяння, і тому, коли є порочний намір, уся жертва стає непридатною, бо намір містить у собі все духовне буття жертви. Дія ж — це щось окреме, що може бути спрямоване лише на певну частину жертви. Якщо в ній допущено ваду, вона шкодить лише цій частині і не змінює суті всієї жертви.
У служінні Б-гові
Загальний сенс жертви — наближення до Святого, благословенний Він: коли людина приносить у жертву саму себе, вона виражає основний намір наблизитися до Всевишнього через душевний і духовний зв'язок, у внутрішньому процесі, у якому вся істота людини залучається до осереддя віри і зв'язку зі Всевишнім.
Різниця між наміром при жертві — пігулем, і дією при жертві — нотаром, у служінні Всевишньому полягає в тому, що і в служінні Всевишньому є загальне служіння — прийняття ярма Царства Небес і віра у Святого, благословенний Він, — і є практичні подробиці заповідей, які здійснюють окрему дію жертви.
Загальне наближення — віра і прийняття ярма Царства Небес
Коли є вада в намірі (що відображає загальне і глибоке розуміння людиною служіння Всевишньому), уся жертва стає непридатною. Навпаки, коли вада виникає у фізичній дії, вона стосується лише певної частини жертви, яку і слід визнати непридатною, але не всієї жертви.
Це розуміння засноване на тому, що віра і загальний глибокий намір — це основа, і тому вада в них вимагає повної непридатності. Фізична ж дія — це подробиця, яку можна виправити або визнати непридатною лише частково, не шкодячи жертві загалом.
Віра у Святого, благословенний Він, не повинна бути відсутньою в жодній подробиці буття людини, бо в той момент, коли бракує однієї подробиці (наприклад, коли є сумнів або нестача у визнанні буття Всевишнього), це зашкодить усьому служінню Всевишньому.
Людина, що виконує віру у Святого, благословенний Він, має включати цю віру в кожен етап свого життя, включно зі своїми справами, думками і почуттями. Тому намір і спрямованість на віру у Всевишнього — основа всього служіння Всевишньому, і коли в цій вірі бракує якоїсь подробиці, шкодиться все служіння Всевишньому. Віра в Царство Всевишнього сутнісна і стосується служіння загалом.
Окреме наближення — окремі заповіді
Другий аспект наближення до Святого, благословенний Він, — через окремі заповіді, тобто кожна заповідь позначає окремий етап у наближенні до Всевишнього. Кожна заповідь — це певна дія, за допомогою якої людина виконує волю Всевишнього згідно з Торою. Кожна заповідь має свої принципи, свої правила і свої закони, і вона є частиною шляху особистого й окремого наближення людини. Так, кожна заповідь має свою значущість як окремий орган усередині цілого служіння Всевишньому.
Наприклад, заповідь ціціт — це окрема заповідь, що представляє шлях, яким людина має показувати свій зв'язок зі Всевишнім назовні, і її значущість — у готовності виконувати її як досконалу заповідь, з усіма її подробицями (наприклад, прикрашання ціціт). Якщо бракує якоїсь подробиці, наприклад кількості ниток чи якості ниток, це шкода для цієї конкретної заповіді, але це не стосується інших заповідей.
Прийняття Царства Небес — основоположний принцип служіння Всевишньому, і воно становить суть загального наближення. Прийняття ярма Царства Небес стосується всієї людини та її духовних здібностей і стосується віри, у якій немає нестачі чи вади. Подібно до того як загальне наближення стосується людини загалом, так кожна окрема заповідь стосується практичної діяльності людини щодо духовності й Тори Всевишнього. Поняття прийняття ярма Царства Небес може пояснити і вислів про те, що «грішники Ізраїлю сповнені заповідей, як гранат». Ідеться про грішників, які виконують фізичні заповіді окремо, але їм бракує загального принципу віри й підкорення Царству Небес[5].