Той, хто дає позику під заставу
Той, хто дає позику під заставу — талмудична сугія, яка багато разів згадується у Вавилонському Талмуді. Щодо цієї теми є безліч сумнівів і безліч думок: чи має позикодавець кін'ян на заставу, чи ні, а якщо так — чи вважається він платним сторожем, безоплатним сторожем чи тим, хто взяв річ у позичку; це питання пов'язане головним чином із тим, чи має позикодавець вигоду від зберігання застави і як визначається вигода.
Слова Мішни
Дав ближньому позику під заставу, і застава пропала, — він присягає й отримує свої гроші, це слова рабі Еліезера; рабі Аківа каже: той може сказати йому: хіба ти дав мені позику не під заставу? Пропала застава — пропали твої гроші. Але якщо дав позику в тисячу зуз за борговим документом і той залишив у нього заставу, на думку всіх, пропала застава — пропали його гроші
Слова Гемари
Гемара[1] наводить із цього приводу суперечку між рабі Еліезером і рабі Аківою, наведену в Мішні, причому думка рабі Аківи полягає в тому, що застава є гарантією боргу, і той, хто втратив заставу, втратив цим свої гроші в розмірі вартості застави. Думка рабі Еліезера полягає в тому, що якщо він присягнув, що не втратив заставу через недбалість, його право отримати позику не втрачено.
Після того як сама Мішна розрізняє позику за борговим документом, за якої застава, безсумнівно, служить лише для стягнення і, відповідно, той, хто її зберігає, є платним сторожем, Гемара додає дві додаткові відмінності:
- Якщо взяв у нього заставу в момент видачі позики, немає доказу, що застава справді призначена для стягнення як такого, а вона призначена для того, щоб забезпечити права позикодавця як доказ, хоча, можливо, в цьому не буде потреби. Але якщо взяв у нього заставу не в момент видачі позики, це доводить, що застава призначена для стягнення, адже якби це було не так, навіщо він узяв заставу? На думку Тосафот, ця відмінність не додається до відмінності Мішни, а є лише поясненням. Тобто, коли під час видачі позики написано борговий документ, тоді, звісно, заставу не було взято в той самий момент, адже сам документ служить доказом, і тому, звісно, заставу було взято не в момент видачі позики, але головне — момент узяття застави, а не написання документа. Тобто якщо зрештою заставу було взято в момент видачі позики, попри те що було написано документ, на неї не поширюється закон застави, призначеної для стягнення.
- Гемара розрізняє також випадок, коли дав йому в позику гроші, — тоді вся вигода належить позичальникові, і тому позикодавець, на думку рабі Еліезера, вважається безоплатним сторожем, — і випадок, коли дав йому в позику плоди й річ, яка може зіпсуватися, — тоді він має вигоду від того, що в нього є додаткова відстрочка, щоб знайти відповідного покупця для плодів, не побоюючись, що вони зіпсуються, і тому він платний сторож.
В ученні наших Ребе, провідників поколінь
Ребе Цемах Цедек розглядає у своїх респонсах[2] закон про того, хто дав позику під заставу і встановив строк, щоб той заплатив йому саме до такого-то часу, а позичальник пропустив строк і не сплатив, і після цього застава загубилася або була вкрадена: чи вважається позикодавець і далі сторожем щодо позики після того, як минув її строк.
Спершу Цемах Цедек розглядає корінне питання: у чому, власне, корінь обов'язку позикодавця платити за заставу, коли він її втрачає. Чи корінь обов'язку — його зобов'язання берегти її, зобов'язання, строк якого, звісно, минув із закінченням строку позики, адже йому не спадало на думку, що він мусить берегти її в цей час. Чи ж коренем обов'язку позикодавця як платного сторожа є вигода, яку він має від зберігання застави тим, що вона є надійною гарантією отримання позики, як ми знаходимо в Гемарі щодо ремісника. Цемах Цедек відкидає другу сторону і встановлює, що саме щодо ремісника, якому угода вигідна за самою своєю суттю, адже він отримує плату за свою роботу, відповідно й наявність у нього також застави за цю плату вважається вигодою. Але позикодавець, для якого вся позика зовсім не є вигодою, не має вигоди в її поверненні, і, відповідно, немає жодної вигоди й у тому, що він певен в отриманні боргу за допомогою застави.
Якщо зробимо висновок згідно з першою, правдоподібнішою стороною, виходить, що хоча він і вважається платним сторожем, це лише на той час, на який він зобов'язався. Оскільки вигода полягає в «нагороді за заповідь», тобто в тому, що він виконує заповідь позики і, відповідно, також усе, що з нею пов'язано, включно зі зберіганням застави (адже якби не застава, не було б сенсу давати в позику, щоб той не почав заперечувати), то це лише на той час, на який він узяв на себе виконувати заповідь, але неможливо змусити людину виконувати заповідь у той час, якого вона на себе не брала.
Також друга причина, що згадується в Гемарі, — «прута рава Йосефа», тобто те, що він звільняється від заповіді цдаки в той час, коли займається заставою, — не вважається платою, а лише в той час, коли позика перебуває в руках позичальника з доброї волі, і тоді прута рава Йосефа є вигодою; але в той час, коли він потребує грошей і не отримує їх лише вимушено, через те що позичальник не повертає їх йому, виходить, що застава зовсім не вважається вигодою, оскільки втрата грошей, яких він потребує, є незрівнянно більшою втратою. Це новаторське положення суперечить думці «Бейт Йосефа» від імені Рашби, але Алтер Ребе підсумовує, що «це Тора» і т. д.
Висновок такий: позикодавець вільний від відповідальності, якщо втратив заставу, і не втрачає через це суми позики.
Примітки
- ^ Бава Меція 81, б.
- ^ Хошен мішпат сіман 53