Караїми
Ця стаття потребує хабадського контексту: на цій сторінці бракує інформації, що прояснює зв'язок або погляд хасидуту Хабад щодо теми чи предмета статті
| ||
| Ця стаття потребує хабадського контексту: на цій сторінці бракує інформації, що прояснює зв'язок або погляд хасидуту Хабад щодо теми чи предмета статті | |
Караїмський рух виник за доби гаонім і почав зростати завдяки Анану бен Давиду, який походив з родини голів вигнання; коли замість нього на посаду «голови вигнання» було призначено його молодшого брата Ханана, оскільки великі мудреці Ізраїлю підозрювали, що в ньому замало богобоязливості для такої відповідальної та важливої посади, він пішов війною проти великих мудреців Ізраїлю: заявив перед халіфом, що він не єврей і тому не підкоряється владі великих мудреців Ізраїлю, почав заперечувати повноваження великих мудреців Ізраїлю тлумачити й пояснювати Усну Тору і почав вимагати, щоб дотримання Писаної Тори і заповідей ґрунтувалося лише на спрощеному тлумаченні тексту Писання; унаслідок цього за групою, що приєдналася до нього, закріпилося прізвисько «караїми», оскільки вони стверджували, що дотримуються лише мови Писання, і заперечували Усну Тору.
За деякими оцінками, у перші двісті років після появи караїмського руху він широко поширився в єврейському світі, і, згідно з твердженнями, до караїмської громади належало близько 40 відсотків єврейського народу. Великі мудреці Ізраїлю поставилися до цього явища з усією серйозністю та боролися з ним з усіх сил, а на чолі борців стояв рав Саадья Гаон, який першим оприлюднив проти них цілі твори; він сперечався з ними щодо питань, важливих для існування юдаїзму, і писав про них у різкому стилі. На думку дослідників самого караїмського руху, якби не стійкість рава Саадьї Гаона, який став у пролом, караїмство могло б опанувати весь юдаїзм і поширитися в ньому. Завдяки його рішучим застереженням явище караїмства впродовж історії зійшло нанівець, і сьогодні ті, хто вважає себе продовжувачами караїмського руху, становлять частки відсотка в єврейському народі.
У Середні віки караїмський центр був у Хозарському царстві та у Візантійській імперії, а наприкінці Середньовіччя центр у Стамбулі занепав і перемістився до Криму та до країн Східної Європи, і їхня кількість поступово скорочувалася. Близько 5410 року (1649/1650) у Східній Європі діяло близько 30 караїмських громад, і вони розмовляли своєю особливою мовою — караїмською, яку називають «лешон Кедар».
Зі встановленням радянської влади громада налічувала близько 12 000–13 000 караїмів, і за радянської влади східноєвропейське караїмство занепало, а разом з ним і весь караїмський рух; після створення Держави Ізраїль члени караїмської громади репатріювалися з Єгипту, Іраку, Туреччини і Росії, і сьогодні їх налічується близько 40 000 осіб у 13 караїмських молитовних домах по всій країні.
На відміну від садукеїв і боетусіїв, щодо яких Рамбам постановляє, що вони не мають частки у світі прийдешньому, що на них поширюється закон «скидають, але не піднімають» і що вони вважаються відступниками та епікорсами, про караїмів Рамбам пише, що вони вважаються як діти, захоплені в полон, і як ті, що діють під примусом, і не слід поспішати вбивати їх, а належить повертати їх до тшуви[1].
Див. також
Зовнішні посилання
- Був призначений стати головою вигнання і став великим борцем проти Тори Ізраїлю — історія засновника караїмського руху Анана бен Давида

Примітки
- ^ «Мішне Тора», «Закони про непокірних», розділ 3, закони 1–3.